Вечір добрий! Чомусь саме коли у віконце світить місяць і на вулицях стає дуже темно в мені прокидається бажання викласти всі мої думки у віконце Ворду… чи то ба, зараз Вордпресу. Але зараз не про це. Нещодавно Юля сказала, що вже довго вагітна постом і ніяк не може всістися й написати. Так, от мій період так званої вагітності теж не передати… і знову мене понесло. Значить, був у нас третій літній так званий Могилянський триместр, був Соломін і його лекції з політології, дослідницька практика і сесія… і якось постійно зібратися і зупинитися на хвилинку, щоб повідати – не вистачало сил. Та от, маємо вже 4 липня на календарі. Мар’яна між тим приїхала до свого рідного Стебника і між лекціями з С++ та переглядами Чака має трішки часу… щось я забігаю наперед. Так ось, звиклося вже моїй душенці до того, що писати сюди вона може лиш в стані позитиву. Що ж хочеться залишити в пам’яті не лише в серці й голові а й тут? Сьогодні пост буде надто відвертим і ймовірно довгим, тому я знаю (тут збоянимо Юлю) що до його кінця доживуть лише найвитриваліші і за це їм велике спасибі). Let`s go…
Хочеться відмітити, що після подорожі в Дніпро, таки відбулася запланована подорож до Львова. Кожного разу коли я приїжджаю туди щоб стати гідом для своїх друзів, я наче вперше там. Цього разу в потязі, вже зі Львова до Києва, в голову прийшла така думка – Львів назавжди залишиться містом в яке я повертатимуся на декілька днів… щоб погуляти, наповнити серце його неперевершеністю і повернутися чи то на квартирку в Київ чи то додому в Стебник і ділитися відчуттями, постійно такими щирими й новими. І мене це повністю влаштовує. //пані Олю, маємо надію, що цього липня й Ви відвідаєте Лемберг.
Тут події знову переносяться в Київ… Новий, літній триместр з предметами на яких треба багато говорити, в чому я доволі часто не спеціаліст. Хочеться віддати належне Лосєву, викладачу з культурології, який іноді просто зачаровував мою інформатичну душу своїми лекціями. Не можна не згадати нашого Соломіна який відкрив нові горизонти політології як такої… Був ще Світозарчик, наш “няшний” викладач з основ права =) І все б і далі було так ботаністично, якби моє серце не вирішило забитися по новому і закохатися… Можливо й хтось, хто читатиме це й спробує завагатися в почутому. Моя Вам відповідь – я довго сама розглядала це питання… хоча ні. Недовго. Хто добре знає Мар’яну… та навіть, можливо й не дуже добре… Він не помилиться в тому, що вона свої рішення приймає, ой як швидко. Але, все таки були десь напружені два місяці… навчання і усвідомлення. Вуха багатьох в’яли від кількості почутого. Навіть не посв’ячені здогадувалися… не здогадувався лиш сам Об’єкт. А що я? В мене всередині відбувалися зміни. Я розуміла, що ота вічна і здавалося ніколи невмируща мітка з відомим багатьом неймом чи то вже не працює на множині С++ чи взагалі хз що з нею зробилося… Вона взяла й пішла. Як в один прекрасний день і він (хлопець, з ім’ям мітки) пішов з моїх друзів вконтакті. Втретє. Але я тоді тільки засміялася і подумала:”як вчасно… ти знайшов і я знайшла. тепер, по-справжньому і без повернень ” Отак, сама того не чекавши, Мар’яна забула те захоплення і знову змогла відчувати. До чого я веду? Я тепер знаю, яка людинка я б хотіла щоб мене чекала… І в нас це взаємно.
Такс… ще хочеться згадати мого любого Женько) Такого собі стрільця з Позняків, друга душею і за днем народження. Через його життєву ситуацію я побачила зі сторони себе. А звів нас просто твітер… Я дякую, йому що він є і повторюся: “Хочу бути відмічена в контакті на фотографії Вашого з Сонею весілля…” //До речі, як же ж без цього, фоловте – raider360.
Та, мабуть, найнеймовірнішою подією цього року була одна зустріч в метро. Зустріч Юлії Моцної і тепер вже її ненаглядного Алекса Метала. Іноді треба просто трішки почекати і не гарячкувати з висновками, кажу це тобі Юльчику, і беру з цих слів так багато для себе. Що Вам сказати? Пікніків Вам у мене побільше. А про інше я думаю Ви й самі знаєте. З нетерпінням чекаю нашого нового сумісного походу до кінотеатру Жовтень на диванчики! Люблю Вас!
Якщо зараз почати перелічувати всі деталі, які дали мені змогу відчувати те, що я зараз відчуваю і стояти на своїх ногах з моїми теперішніми емоціями, мабуть, не вистачить виділеного мені місця на хостингу, а Ваших очей то тим більше… ну і я ж обіцяла, Mr. Dely довго не сидіти. Скажу так, на мою думку, нічого випадкового не буває. І якби мені запропонували виправити ерісфейли мого життя (а таких було багато) я б відмовилася. Деякі такі моменти свого життя я згадую наче фільм, здається, переглядаю їх збоку – але все то, ніби не про мене. Тому навіщо власне їх зараз міняти? Якщо я ніколи не сподівалася, що після такого тернистого шляху знову прийде світло. А воно взяло й прийшло… неймовірне ж трапляється =)
Отак я лежу на дивані, пишу… на годиннику вже початок четвертої. Скоро я знову приїду до Києва, потім знову до Львова. Треба ще між цим спробувати встигнути побути першою дружкою на весіллі і намалювати нігті зеленим лаком.)) Далі, сподіваюся вдасться, потрапити в Крим. Отак сиджу і планую, а колись називала себе людиною, яка не вміє планувати… *знав би Del скільки планів на нього %) Здається, тільки-но був червень, а я вже дещо забула, з того що хотіла Вам донести. От… до речі, кому ще не доводилося, подивіться Prince of Persia та Mr. Nobody. Не пошкодуєте. Мені дуже сподобалося… у цих фільмах є щось таке вічне і моє. Може й Вас зачепить.
Ще так хочеться багато сказати, та про це вже завтра. Ночі у нас, поки ніхто не відбирав 😉 Дякую всім за увагу. Побачимося. Зчитаємося. З’являтимуся.
